Перша згадка про євреїв у Рівному відноситься до 1566 р. Однак активний розвиток громада отримали лише у XVIII столітті, коли місто перейшло у володіння князів Любомирських, які запрошували євреїв селитися в Рівному. Вони виділили землю для розширення єврейського кладовища і дозволили будівництво синагоги.

 У міжвоєнний період Рівне – в той час великий єврейський культурний і громадський центр – перебувало у складі Польщі. У цей період функціонувало декілька навчальних закладів та дитячих садків, де дітей навчали івриту. Однак після включення Рівного до складу Радянського Союзу у вересні 1939 р вся єврейська суспільно-політична діяльність була заборонена, активісти єврейських партій і багато заможних містян-євреїв були арештовані і вислані у віддалені райони Радянського Союзу; всі навчальні заклади з викладанням на івриті були закриті.

Перед початком фашиської окупації в Рівному проживали 25 тисяч євреїв. З липня 1941 року почалися розстріли єврейського населення, наймасовіше з яких відбулося 6-7 листопада 1941 в шести кілометрах від Рівного, в лісі Сосонки. Тоді було знищено, за різними даними, від 15 до 18 тисяч євреїв. У грудні 5 тисяч євреїв були зібрані у рівненське ґетто, яке було ліквідоване 13 липня 1942 року.

Восени 1944 р, коли рівняни почали повертатися з евакуації, єврейське населення міста становило 1200 осіб. З ініціативи колишніх єврейських партизанів була відновлена єврейська громада, відкрита синагога.

У 1970-90-і рр. багато євреїв Рівного переїхали в Ізраїль, США, Німеччину та Канаду.

 У 1997 році була офіційно зареєстрована єврейська громада Рівного. Їй у користування передано будівлю синагоги. Силами громади встановлено пам’ятний знак на місці колишнього єврейського кладовища.  Цей цвинтар мав давню історію і займав доволі велику територію. Його знищили в радянські часи. А на місці, де були могили, побудували школу, архів, обком партії. Зараз цей пагорб називають «єврейкою».

«Місто Рівне – важливий залізничний вузол – виросло серед палаців і парків, оточених озерами. Усе це належало сімейству князів Любомирських. Річка під назвою Устя перетинала Рівне з півдня на північ. Між цією річкою і болотом височіла міська фортеця. Ще на початку минулого століття зберігалося там прекрасне озеро, у якому плавали лебеді. На тлі рівненського неба вимальовувалися силуети фортеці, палацу Любомирських, Успенської церкви, Воскресенського собору та кількох костелів»,

– писав Оз у «Повісті про любов і пітьму».

Амос Оз описує Рівне як місто з «кількома європейськими вуличками та ошатними будинками в неокласичному стилі». Перед І Світовою війною тут жило близько 60 тисяч людей, серед яких – українці, євреї, поляки, росіяни, чехи, німці. Але для Амоса Оза Рівне передусім – це місто єврейське: це те Рівне, якого ми вже ніколи не побачимо. Саме з цієї точки зору опис Рівного словами ізраїльського письменника може бути особливо цікавим. Стереотипно українці і поляки звикли вважати столицею багатокультурності Львів і загалом Галичину, рідше – Одесу, про яку теж ідеться в «Повісті про любов і пітьму». Деталі єврейської історії Рівного, у які заглиблюється Амос Оз – міста далеко не так відомого і туристичного, як Львів – для багатьох можуть стати відкриттям і гарним прикладом того, скільки різноманітних національностей населяло Україну в різні часи:

«У 1919 році відкрилися в Рівному гімназія, народна школа та кілька дитячих садків, де викладання і виховання велося на івриті. Вони перебували у віданні єврейської культурнопросвітницької організації «Тарбут». Саме в цих навчальних закладах і отримали освіту моя мама і її сестри. У двадцяті – тридцяті роки в Рівному виходили газети на івриті і на ідиш, десять або дванадцять політичних партій вели між собою запеклу боротьбу, процвітали і різні івритські спільноти».

Творам Амоса Оза особливої цікавості додає те, наскільки він уважний до історій окремих людей. Так, Рівне тих часів постає перед читачем через спогади і мрії конкретних його мешканців – передусім його матері та двох її сестер, але також інших людей, і євреїв, і українців, з якими їм доводилося перетинатися.

Таким чином письменник вплітає у текст безліч дрібниць − сад біля дому і чиясь улюблена стежка, якої вже, швидше за все, не існує: так місто на сторінках книги стає реальнішим, майже фізично присутнім. Таким же чином, до слова, Амос Оз пише і про Єрусалим, Вільно чи Тель-Авів; уся «Повість про любов і пітьму» − це подорож географією своєї та чужої пам’яті.

«Мама, бувало, говорила зі мною про Рівне, про місто, що залишилося в минулому, і туга бриніла в її тихому голосі, у тому, як вона трохи подовжувала закінчення слів. Вона вміла шістьма-сімома фразами намалювати для мене картину минулих днів».

За словами Амоса Оза, саме через це він і відкладав усе своє життя поїздку до Рівного – не хотів, щоб картини міста, що склалися в його пам’яті після материних розповідей, були чимось витіснені. Зараз цей образ Рівного, як і багатьох міст минулого століття, залишився для нас лише на сторінках книг.